Його погляду боялись навіть конвоїри: до 80-річчя Василя Стуса
Портрет поета в ДонНУ
Народе мій, до тебе я ще верну,Як в смерті обернуся до життя…
Шостого січня українці відзначають 80-річчя з дня народження видатного сина України – поета Василя Стуса. За переконання, за правдиве висвітлення тогочасного стану речей у країні, радянська влада заборонила розповсюдження його творів. А самого автора двічі ув’язнювала. Після другого Стус вже не повернувся живим.
Про ці та інші спогади “Українському інтересу” розповів вже дорослий син автора Дмитро Стус.
“Батько багато курив. Я любив цей запах диму. Ми запалювали газову грубку. Я сідав йому на коліна, а він курив і співав. У нього був дуже гарний голос. Такі моменти для мене є дуже важливі.
З дитинства згадую ще той вечір, у який його арештували. У нашій квартирі панувало пригнічення та розгубленість. Я був ще маленьким п’ятирічним хлопчиком, нічого не розумів. Сховався за велике крісло і стріляв у “поганих дядьків” з лука”, – згадує Дмитро.
Вдруге він побачив батька вже у 13-річному віці.
“Я був дуже важким підлітком. Це був період мого бунту. Я звик жити з мамою та дідусем, а тут з’являється нова людина. Тоді я не визнавав його права керувати мною. Цей період був дуже складний для обох. Я говорив йому болісні тексти. Про те, як жилося у цей період мамі та “якщо ти робиш такий вибір, то нащо завів дітей”.
Після того, як він очолив другий склад Гельсінської групи, до мене в школу прийшли співробітники КГБ. Вони вели розмову про “поганого батька”. І це докорінно змінило моє ставлення. Спільно ми прожили п’ять місяців. Ті уроки життя “доганяли” мене десь до 40 років.
Коли його забирали вдруге, я якраз повернувся зі школи. У квартирі був безлад. Я відчував страх, приниження. Це призвело до мого емоційного вибуху. Батько намагався мене заспокоїти. Коли “кегебісти” вийшли, він почав писати прощальний лист друзям. Прийшла мама, почала плакати. Пам’ятаю, ми з батьком смажили картоплю та дуже її переперчили. Після арешту ми пару місяців з мамою боялись її викинути.
Коли опівночі батька виводили, він сказав мені дуже важливі слова: “Сину мій, я дуже добре розумію, що ти сьогодні пережив – приниження, відчай, безсилля – страшний коктейль для справжнього мужчини. Але я дуже тебе прошу, не дай своїм очам перетворитися на вузенькі щілинки бійниць, через які на світ фугує ненависть. Як тільки ти собі це дозволиш, світ відповість тобі тим же. Спробуй, коли не вибачити, то бодай зрозуміти цих людей”. До цього часу я вважаю, що світ тримається на любові, а непримиренність і протистояння – роблять нас всіх крихкими та ламкими”, – розповів Дмитро Стус.
Також своїми спогадами про Василя Стуса поділився Герой України, громадський діяч Левко Лук’яненко.
“Спершу ми з Василем Стусом познайомилися заочно. У 76-му році в Україні утворили об’єднання – Гельсінську групу, серед засновників якої я був. Згодом Василь написав мені листа, що хоче вступити у неї. Я відповів, що не можу сприяти цьому, адже члени УГГ мали дотриматися певних умов. Оскільки Василь був на далекому сході, то зробити цього не міг. Водночас відмовляти такій людині не хотілося. Тоді я придумав створити при Українській Гельсінській Групі певний інститут, в який увійшов і Стус.
Особисто ми познайомилися вже у в’язниці. Пам’ятаю його худим, але високим. Василь мав гарячий темперамент. Адміністрація в’язниці призначала так звану жертву, згодом нею став Стус. До нього прискіпувались з найдрібніших деталей. Людська психіка не могла цього витримати. Стус зривався, за що його саджали у карцер. Говорити нам не давали, тому ми перестукувались. Якось я побачив біля його камери двох наглядачів. Гукнув Стусу, але відповіді не було, я стукнув – відповіді не було. Потім я дізнався, що Василя забрали у центральну лікарню. Проте віри у це не було. Ми відчували, що Стус вже помер. Цікавим фактом є те, що за 12 днів після його смерті до в’язниці приїхав генерал з Москви. Після чого, загадково помер кат Василя – Журавков”, – згадує Лук’яненко.
Лише зараз ми почали дізнаватися справжні деталі тих часів. Одним з них є рукописні нотатки В’ячеслава Чорновола, який був членом Української Гельсінської Групи. Вони збереглися в архіві Всеукраїнського правозахисного товариства “Меморіал” імені Василя Стуса. Він писав, що Стус мав такий твердий погляд, який лякав навіть конвоїрів. За це його часто саджали у карцер.
“Мені важко говорити про Василя, бо я разом з ним був місяцями, особливо у київський період. Навіть не можу згадати, де я познайомився з Василем – у Возної Галі, у Світличних… Коли я поселився у Вишгороді, я швидко знайшов кого мені треба. Стус не був такою примітною постатю. Він був частим гостем наших зібрань, але не був велемовним. Проте, коли був потрібен рішучий крок, відразу знаходився та проявляв себе”, – йдеться в нотатках.
Василь Стус завжди з гідністю приймав виклики долі. Він був, можливо і надто, відповідальним у своїх рішеннях та не боявся писати про справжнє. Його постать є прикладом для усіх українців, що під тиском режиму не можна здаватися, а треба йти до кінця.
Катя Пташка, “Український інтерес”
Немає коментарів:
Дописати коментар